Милі сваряться, лише б не вішалися

9

Причина моєї задолбанности банальна до неможливості — сусіди. Ні, не ті, які цілорічно щось ремонтують, не ті, які сміття на сходовій клітці залишають (сміттєпровід адже занадто далеко від вхідних дверей) і навіть не ті, які влаштовують тусовки в під’їзді з гоготом і розборками.

Задовбали скандалісти.

Тільки уявіть собі: суботній ранок, ви тільки прокинулися, похитуючись, прямуєте в ванну, зганяючи залишки сонної млості, усмішка сама по собі на обличчі — субота! Відкриваєте двері — і вас тут же зносить потоком воплів з-за стінки. Настрій ні до біса, похмура собі в дзеркалі, вголос чортихаєшся. Доброго ранку, блін…

Так склалося, що планування нашої типової «брєжнівки» дуже вдало поєднує в собі тонкі стіни, суміжні з ванни сусідів і шахтою ліфта. Резонує шахта — дай боже. Тут ще можна відзначити, що перекриття з тієї ж опери: все прекрасно чути як зверху, так і знизу.

І ось, в черговий раз стаючи мимовільним слухачем чийогось скандалу, з усіма цими риданнями, срывающимися на крики і прерываемыми гучними «Та заткни-и-ись ти вже, сука!», в черговий раз зтикаєшся з питанням: чому? Чому ці люди живуть разом?

У будні з ранку в тій же ванні часто чую дитячий сміх, переривався криками злий матусі: «Вистачить панькатися, давай одягайся, припиняй! А ну, годі!» Дзвінкий ляпас, сміх змінюється істеричним дитячим плачем, від якого стискається серце. І знову: чому?

Ніч з неділі на понеділок. Точніше, вже під ранок. Прокидаєшся не від будильника, а від жіночих вересків і плачу, на цей раз доносяться з вулиці (це вже щось нове). Якийсь скрегіт, скрип, мимрення тремтячим голосом. Всередині все холоне. Лежачи в ліжку, вкриваючись холодним потом, думаєш: кликати міліцію? Швидку? Пожежників? З якогось вікна вона лізе? Що це за квартира? Як повідомляти? Але тут, «на щастя», з криком «Ти що, про%$#ла, б#&$ь?!» ридаючу затягують всередину. Продовжується все вже приглушено і начебто б на трохи іншій хвилі.

Люди, чому ви продовжуєте отруювати життя один одному? За що ви так один з одним і особливо з дитиною? Вже сил немає, кожен раз чуючи ці істерики, відчувати цю суміш злості й гіркоти.

Невже і справді більшість вважає, що «милі сваряться — тільки тішаться?» Це ж як вони тішаться, що заодно потішаються над усіма, хто живе по той бік стін, підлоги і стелі?