Шедевр жорсткого фотореалізму

42

На роботі ми користуємося базою з фотографіями співробітників для тих, хто не знає один одного в обличчя. До кризи, коли компанія жила на широку ногу, періодично запрошували професійного фотографа, який збирав всіх нових співробітників і робив портретні знімки. Так і я обзавелася красивою фотографією в базі — з укладеним волоссям, посмішкою, з гарним настроєм на обличчі. Диво!

Після кризи найняли секретаря — простакуватого жінку передбальзаківського віку з звичкою ділитися з усіма своїми не дуже просунутим думкою. У пориві ентузіазму вона запропонувала директору свій проект по скороченню витрат: навіщо платити дорогому професійному фотографу, якщо можна один раз купити мильницю? Директор чомусь повівся.

Прийняли нового працівника в мій відділ. Приходить це секретарська диво з мильницею за його душу і каже мені:

— А ходімо, я тебе сфотографую.
— У мене вже є фотографія в базі, — дивуюся я.
— На фотографії ти виглядаєш набагато краще, ніж у житті. Так не годиться. Фотографія повинна бути реалістична.

Це як, цікаво? Може, як у неї — з мішками під очима, з виразом розпачу на обличчі, з немитими волоссям пучком?

Я ввічливо послала секретаря в баню, а через пару днів заглянула в базу подивитися на фотографію нового співробітника. Тихий жах. Білий ореол спалаху на блакитний стіні фону. Під носом і бровами — глибокі тіні на пів-обличчя. Одне око прищурен, інший дивиться кудись поверх камери. Загалом, кримінальна хроніка, то звіт патологоанатома. Чи шедевр жорсткого фотореалізму, якщо дивитися з точки зору секретаря. А то розперезалися тут зі своїми професійними фотографіями!