Скрип, який завжди зі мною

49

Життя прекрасне, сонечко світить, люди навколо прекрасні і добрі, все добре, якби не фанати художнього скрипу. От не вірю я, що люди поголовно глухі, але обставини доводять зворотне.

Дитячий майданчик серед багатоквартирних будинків. Пісочниці, гірки, гойдалки. І серед дитячого гомону лунає це чудове «взииу-вззхрр». Це дитино на гойдалці гойдається, а гойдалка-то немилосердно скрипить. Поруч стоїть татусь і розчулюється, його ніщо не нервує, йому все добре. Тільки от мешканцям будинків цей звук взагалі не подобається, ляскають закриваються під тихий мат вікна. І яка релігія забороняє вивудити з засіків балон WD-40 і залити цю гойдалку? Але всіх все влаштовує.

У сусідів скрипить міжкімнатні двері, та так активно, що чути її навіть через несучу стіну в дві цеглини. На прохання змастити натикаюся на вирячені очі і фразу: «А ми не чуємо».

Та ж ситуація з сусідським підлогою. Вони не чують! Хоча, судячи по ритміці скрипу, вони беруть участь у конкурсі скрипунов і явно щось репетирують. І нічого, що часу п’ятій ранку.

На роботі те ж саме: у начальника скрипить круте крісло, в бухгалтерії скрипить двері, підлога в кабінеті дизайнера взагалі як музична шкатулка.

У всій цій какофонії радує тільки одне: доведено, що з віком люди гірше чують високі частоти. І раз це чую тільки я, то, напевно, я ще молода і бадьора. А скрипучі старички неймовірно задовбали.