Карету мені, карету!

59

Початок зими. Сльота. Промозглое ранок. Позіхаючи, втискиваемся в маршрутку. Завдання непросте: народу в ній — як шпротів в банку у добросовісного виробника. Подорож починається…

— Дівчина! — негайно лунає крик. — Ви мені чобіт зіпсували! Білий! Замшевий!

Окей, ставимо ногу в інше місце.

— Ну ви що, не бачите? — вибухає це місце криком. — У мене колготки!

Так мати ж твою! Ну да ладно, роздумувати особливо ніколи — тут би до поручня дотягнутися хоча б парою пальців…

— Дівчина-а-а! — обурено несеться звідкись знизу-зліва. — Ви мені волосся смикаєте!..

Відсутні боги! Хто всі ці люди?! Чому їм не подали до під’їзду карету, щоб занурити туди всю цю їхню білу замшу, буйні кучері, колготки, які сам Діор штопал, і доставити в кращому вигляді на прийом до англійської королеви — або куди там вони направляються в сім ранку по буднях, не в офіс ж і не в цех! І чому я, знаючи, що мене чекає поїздка на громадському транспорті в годину пік, спокійно одягаю джинси, кросівки, збираю волосся у хвіст і не маю проблем? Точніше, не мала б, якби не ці мазохісти-ідеалісти, які епічно задовбали!